Антон Чехов

НОРЕ БАЛЬЗАК венчался в Бердичеве", -промовлять неодноразово герої драми А.Чехова „Три сестри", вплітаючи в контекст п'єси своєрідний струмінь романтичного кохання між великим Бальзаком і Евеліною Ганською і в той же час підкреслюючи велич відомого міста.

Бальзак, адресуючи Ганській кожен лист з Парижа, на конверті обов'язково писав: „Верхівня, біля Бердичева", не підозрюючи, що саме в цьому місті стане реальністю його невшательська мрія.

Яким було місто в період приїзду сюди Бальзака? У центральній науковій бібліотеці АН України знайомлюсь з статтею А. Мердера „Бердичів у сорокових роках". Це був той час, коли знатні й заможні жителі Бердичева порушили клопотання про надання їх містечку статусу міста Із заснуванням у ньому міської думи й магістрату. Вони стверджували, що Урядовий Сенат ще в 1801 році указом від 8 серпня визнав Бердичів комерційним містом в Європі. У проханні, між іншим, наголошено: „Вь число естественныхь богатствь - полагается природный умь жителей. Онь великими своими успьехами принесеть пользу государству и честнымь людямь немалую".

На той період припадає боротьба за відмежування Бердичева від Житомира І приєднання його до Махнівського повіту Київської губернії, яке розташоване в 20 верстах від міста Бердичева. (Махнівка - колишня назва селища Комсомольське, що розташоване на трасі Вінниця - Київ (прим. авт.).

Далеко за межі Волинської губернії летіла слава про тодішні Бердичівські ярмарки, які влаштовувались по декілька разів на рік і на які приїздили звідусіль, особливо багата шляхта з Галиччини, царства Польського" і західних губерній.

Сучасник Бальзака Олександр Єловицький писав:„Як тільки потрібна яка важлива покупка для господарства чи для дому - до Бердичева; як тільки знадобляться молодому коні та віз, молодій дівчині - придане, п'яниці - вино, гравцеві в кості чи картяреві - гра, якомусь молокососові - бійка -теж до Бердичева".

Великому романісту, проїжджаючи повз це місто особливо „впали у вічі будинки, які танцювали польку, тобто були так сильно перекошені одні вправо, інші вліво, треті вперед, а деякі взагалі напіврозвалені, інші меншого розміру, ніж наші ярмаркові балагани, а по чистоті нагадували свинячий загін. Видовище це надзвичайно несподіване для європейця і парижанина, що необхідно його побачити у двох-трьох містах, щоб дещо до нього звикнути". Не без іронії Бальзак писав: „Дивлячись на це у Бердичеві навіть запитуєш себе: чи є хто в цих халупах, яку можна легко винести трьома паризькими розсильними...".

Нарешті я прибув на поштовий двір, - читаємо спогади у Бальзака, - але під приводом того, що має проїжджати князь варшавський, мені відмовлено в конях, а поліцмейстер пояснив, що дозвіл, який мені надано, закінчується у Бердичеві, звідки потрібно проїхати ще шістдесят верств, І то путівцями, щоб дістатись до верхівнянського палацу. За цей переїзд пошта зажадала ще шість карбованців". „Але навіщо ж існують на світі земляки? - резюмує М. Варненська. - Бальзак знайшов їх навіть у далекому Бердичеві.

З інших джерел відомо, що близько тридцяти років минулого століття заповзятливий французький купець, родом із Ліона, мсьє Шодуар, осівши в Бердичеві, незабаром уже був власником восьмимільйонного маєтку. Слідом за ним прибуло кілька інших метких французів тієї ж професії, яких не злякала відстань, що відділяла українське місто від їх батьківщини. Кравець на прізвище з Парижа Равель, родовитий француз, що також осів у Бердичеві, подає письменникові несподівану допомогу. Передусім він затяг славетного земляка до своєї суконної крамниці. Він поставив на варті продавців, які мали пильнувати, щоб цікаві не прорвалися всередину й письменник міг спокійно випити чашку кави. Тим часом енергійний кравець торгувався з бердичівськими євреями, які наполовину дешевше й набагато швидше, ніж пошта, взялися приставити подорожнього до Верхівці. Завдяки винахідливості й доброзичливості „самодержця камізельок і диктатора елегантності на Україні, я вирушив у дорогу", - повідомляє Бальзак.

А перед тим, як кучер з Бердичева поспішав з каретою, в якій Оноре віз Бальзака у Верхівню, десь поруч з ним торували шлях до Ганської його листи. До речі, Бальзак часто звертатиме на це увагу, адже пошта до Верхівнянського палацу надходила раз у тиждень...

„Я без кінця думаю про тебе, коли залишаюся сам, -писав Бальзак. - Ти в мені так, як у мені моя турбота, моя праця, моя кров. Я, немов хірург, що знає свою хворобу, й стежить за нею очима вченого, хоч страждає сам".

„Я верхівнянив цілий день і думкою був настільки у Верхівні, що бачу й найдрібніші деталі. Моя душа відчиняє шафку з ласощами під вікном у твоїй кімнаті... лічить плями від стеарину, що скрапує зі свічок на оксамитову скатертину, де ми грали в шахи... Заглядає до кімнатки з білизною, лічить хусточки до носа коханого вовчика... О пів на дев'яту п'є чай у кімнаті Евеліни. Слово часті, клянусь коханням до Тебе, я живу там...".

Але з листів, написаних у той період Бальзаком 1 Евеліною, відомо: Ганській, враховуючи ситуацію, не легко було зважитись на цей крок. Графиня вирішила, поки її дочка Ганна та зять Юрій не будуть влаштовані та вільні від майнових турбот вона змушена зачекати. Перед нею постає, як тепер говорять, безліч формальностей з приводу отримання дозволу на шлюб з іноземцем. Ева звертається з листами-проханнями до „его сиятельства графа Уварова, министра народного просвещения в Санкт-Петербурге". Бальзак, розуміючи все це, у квітні повідомляє матір: „Я хотів би сказати тобі, щось утішливе щодо мого майбутнього, але все хитається й хилиться в гірший бік, незабаром я повернусь і напевне, сам".

Що стримувало уже таку близьку для Бальзака Евеліну на шлюб? Боязнь перед боргами нареченого на його батьківщині? Страх залишити рідну Верхівцю чи перед невідомим життям у Парижі? Чи, можливо, Евеліна знала й душею відчувала, що Оноре уже далеко не той, який був у Невшателі 1833-го, Петербурзі 1843-го...

Під час другого приїзду у Верхівцю здоров'я Бальзака значно ускладнилось, „...ось уже чотирнадцять місяців я живу тут, у пустелі, бо це - пустеля, а мені, здається, що вони спливли, як сон, без години нудьги, без жодної суперечки, і це після п'яти років спільних мандрівок і шістнадцяти років знайомства. Єдине, що турбує, - це наше здоров'я і інтереси".

Згодом він занедужав на бронхіт, про що повідомив матері, що „протягом десяти днів я не міг ні писати, ні виходити". Та життя кличе його у цей час їхати до Києва. Серед незвичної для Бальзака суворої зими, його організм ослаблюється. „Лікування хвороби серця та легенів довелося припинити, у мене на це не було сил, бо я перебуваю у фазі повного ослаблення обох органів. Звідси задишка від найменшої причини, навіть від кожного голосно вимовленого слова".

„Я заплатив данину 1848 рокові, як усі, що в ньому померли чи помруть, - пише Бальзак до Лаури Сюрвіль у кінці квітня 1849 року. - Тільки ж моє кінське здоров'я завдає чимало клопоту володарці людства, я належу до опозиції, яка називається життям. Під впливом гризот Із часу того лютого, що підірвав фінанси та літературу, у мене розвинулась деформація серця (збережи це в таємниці від матері!) я не міг швидко ходити, просто йти під гору. Нарешті дійшов тут до того, що не міг навіть зачесатися без задишки й серцебиття; двічі були тяжкі напади ядухи. Я не можу підійматися на гору сходами, хіба з великою обережністю, тому мені конче потрібно було віддатись у руки лікарів".

Лікарі Верхівнянського палацу - батько і син Кноте, якими Бальзак надзвичайно задоволений, назвавши Кноте видатним лікарем і зовсім невідомим, і навіть привіз подарунок - чудовий екземпляр скрипки, - встановили діагноз -„звичайну гіпертрофію", про що Бальзак розповідав: „...я весь час сиджу на ліках! Бог знає, скільки це триватиме! Якби там не було, поки цілком не вилікують, не вдасться мені, не наряжаючись на небезпеку, подолати вісімсот миль, які відділяють мене від Парижа. Будь-яке роздратування чи зворушення - і ця страхітлива ядуха хапає мене; треба, щоб у моєму житті все було рожеве. Прикрощі, про які ти знаєш, були початком хвороби, потім катастрофи 1848 року, який забрав у мене праць на шістдесят тисяч, на які я так розраховував. Утрати, яких пані Ганська зазнала тут і які змінили щасливий перебіг моїх справ - усі ці прикрощі добили мене. Цю жахливу хворобу, жахливу для людини діяльної, як я (бо хіба це значить жити, коли ти мусиш зважати на все; на найменший вияв почуттів, на гостре слово, на швидкий крок?), посилила протягом останніх двох тижнів данина, яку я сплачую кліматові. Досі я не відчував на собі такою мірою страхітливої дії цього азіатського клімату. Це жахливо! Щодня в мене мігрень, сплю з постійним головним болем. Азія посилає нам вітри, насичені іншими складовими частинами, ніж європейське повітря. Але, як я вже казав тобі: обидва лікарі Кноте ручаються, що вилікують мене, і я мушу тобі сказати, що догляд за мною в Парижі був би гірший, ніж тут, де всі виявляють до мене почуття таке ніжне, таке батьківське, таке синівське, таку щиру прив'язаність, що це заміняє відданість найбільш люблячої сім'ї"

Але хвороба серця і тяжкий бронхіт прогресують, тому, звісно, питання одруження переходять на інший план. Тепер головне для кволого Оноре здоров'я. Лікар Кноте встановлює інший діагноз, - „мозкову гарячку".

„... Це щось жахливе! При кожному її нападі я боюся, що може статися запалення мозку. Останній напад у мене був три дні тому, а тривало це все тридцять три дні. Я став худий, як у 1819 році, але залишилося трохи живота, бо він був такий великий, що виявився в ролі останнього пристановища тулубу, атакованого хворобою. Врешті решт гарячка була збита шістьома прийомами хініну на день, змішаного бозна чим. Пропасниці в цьому краї -на славу. Коли схопиш молдавську пропасницю, слід буде на все життя...".

„Я вже думаю, що, чого доброго, сконаю тут, виплювавши свої легені... пітнію так, що мені здавалося, ніби от-от ви-пітнію душу; ох, як важко я страждав! Але я ще раз виплутався й навіть гадаю, що акліматизувався; головний біль і всі муки акліматизації припинилися. Тільки після трьох чи чотирьох днів я видужав, все-таки хронічна хвороба дається взнаки, весь час".

Принагідне слід відзначити: саме про цей період з-під пера бальзакознавців, письменників вийшло надзвичайно багато книг, досліджень, монографій не завжди об'єктивних, які ще й зараз перевидаються, оживають, незважаючи на свою тенденційність. Автор цього нарису ставив за мету передати якомога більше читачеві достовірних матеріалів, написаних самими учасниками цієї романтичної пригоди. Знаючи хворобливий стан Бальзака, Евеліна не могла не оцінити своє майбутнє?

„...Стільки смутку в цьому нашому чудовому романі, - писала Евеліна у листі до свого брата Адама Ржевуського. - Я знаю добре, надто добре, що пан Бальзак - приречений і що навіть при найкращому догляді не зможе протягнути довго... Щастя для нього, що він про це не знає, і що він увесь сповнений планів на майбутнє, про які слухаю зі стиснутим серцем, бо знаю, аж надто добре, що нема для нас майбутнього! Однак думка, що я можу бути потрібна цьому великому розумові й цьому благородному серцю, також є нагородою. Я дам йому все щастя, на яке він заслуговує й, роблячи це, сама буду щаслива. Так часто його зраджували: я залишуся йому вірною наперекір усім і, кажуть лікарі, він незабаром має померти, нехай він умре з рукою в моїй руці та з моїм образом у серці...".

Це були роздуми поважної й розсудливої поміщиці у листах, а в житті все виглядало надто складніше. Постало питання з маєтком, спадщиною. У листах, написаних Бальзаком і його нареченою на ім'я міністра Уварова, звучить прохання зберегти за Евою право на маєток після одруження, але після передачі листів цареві, надійшла відповідь про те, що якщо Е. Ржевуська-Ганська одружиться з громадянином Франції, через шість місяців після шлюбу, вона, згідно. чинного законодавства, втратить право на маєтність. І Евеліна зрікається свого верхівнянського поміщицького володіння на користь своєї дочки Ганни, отримуючи при цьому вартість сьомої частини нерухомого майна, яким вона володіла, і четверту -рухомого.

Нарешті вона твердо вирішила взяти шлюб з великим Оноре, залишити Верхівцю і виїхати до Парижа. Бальзак, окрилений таким рішенням Північної Зорі, пише листи сестрі, матері.

„У великому китайському келиху, який стоїть на коричневій шафі в першій кімнаті на другому поверсі, поруч з вітальнею, знайдеш адресу крамниці квітів на Єлисейських полях, - писав Оноре матері. - Власник її відвідував мене ще в 1848 році, і ми обговорили тоді декорування дому квітами, яке має мінятися кожні два тижні, тоді він визначив і ціну 600-700 франків на рік. Оскільки я змушений був їхати, довелося тимчасово притримати це замовлення; можна його здійснити тільки тоді, коли буде досить грошей і коли особа, про яку йдеться, висловить на те згоду. Вона любить квіти, я знаю про це... Якщо квітникар раз прикрасить дім, то це буде підставою для дальших переговорів. Дивись, щоб квіти були справді гарними й розраховуйся з ним точно. Треба оздобити квітами: по-перше, стіл для квітів у першій кімнаті, по-друге, стіл у японській вітальні, по-третє, дві жардиньєрки в кімнаті зі склепінням, по-четверте, маленькі столики з чорного дерева в сірій кімнаті під склепінням, по-п'яте, дві жардиньєрки на сходовому майданчику, по-шосте, маленькі дерев'яні жардиньєрки, що стоять у двох вазах...".

З великим аншлагом на сценах варшавських театрів йде вистава „Весілля пана Оноре", яку написав відомий польський письменник Ярослав Івашкевич. „Бо я люблю тебе, Евеліно, як люблю життя, - звучить зі сцени монолог Бальзака.- Ти для мене - саме життя. Я не міг би існувати без тебе. І це тепер, під старість моє почуття стало таким пекучим, таким неймовірно важким і таким могутнім. Знаєш, часом на півдні бувають такі дні: зранку холодно, потім теплішає, а під вечір віє і стає тепло, що просто важко дихати. Мені зараз важко дихати... не тому, що серце мене підводить, а тому, що так страшно тебе люблю".

Ці слова - плід фантазії автора багатьох творів про життя славетних, але Оноре Бальзак міг так промовити своїй нареченій, їдучи рано-вранці дощового дня - 2/14 березня 1850 року у Бердичівський костьол святої Варвари, щоби взяти такий довгоочікуваний шлюб з Евеліною Ганською.

Багатьох цікавить, чому ж саме вони взяли шлюб у провінційному Бердичеві, а не, як спочатку планувалось, у місті Житомирі - центрі губернії. Моніка Варненська в есе розповідає: „Юрій Мнішек, відвідавши столицю губернії на початку березня, застав тут карнавал у розпалі, з'їзд дворян з усієї околиці - і... нестримну людську цікавість. Плітки про близький шлюб удови пана Венцеслава Ганського з визначним французьким письменником -про одруження, яке було завершенням багаторічного роману цих двох людей, давно кружляли по дворах і палацах. Краще було, зокрема, з огляду на здоров'я письменника, хворого й виснаженого, уберегти його від зіткнення з безцеремонною, набридливою людською цікавістю.

Отож Юрій Мнішек радиться з шанованим у родині Ганських ксьондзом Віктором Ожаровським, директором духовної семінарії в Луцьку. На Волині він мав великий авторитет. Сам житомирський єпископ зважає на його думку. Втручання ксьондза Віктора ламає останні побоювання та опір єпископа.

Вранці 14 березня 1850 року над Бердичевим пролунали дзвони фарного костьолу святої Варвари, сповіщаючи водночас про шлюб Евеліни Ржевуської-Ганськоїї з Оноре де Бальзаком. Так березневим ранком було поставлено останню крапку у романтичній епопеї великого кохання. Але чи останню?

Спричинюється до цього також впливовість, такт і особиста чарівність графа Густава Олізара, який був присутній під час розмов з єпископом. Цей поет, романтик, увічнений Міцкевичем у „Кримських сонетах", був запрошений за другого свідка шлюбної церемонії. Олізар допомагає також Мнішекові полагодити всілякі формальності, пов'язані з урядовими інстанціями. „Індульт на ім'я к. Віктора Ожаровського сьогодні зранку буде готовий (...); в індульті буде написано, що шлюб має відбутися в косгьолі парафії святого Юзефа в Бердичеві", -повідомляє Ганську її зять десь у першій половині лютого.

Насправді ж місцем вінчання став костьол святої Варвари, костьол, який, за словами Бальзака, стікав тоді танучим снігом і гудів від дзвонів. Двома іншими свідками були: швагер князя Ожаровського й канонік бердичівської парафії".

Не так давно начальник відділу Житомирського обласного державного архіву Віра Володимирівна Калінкіна, переглядаючи актові книги із записами про народження, смерть і одруження, що раніше зберігалися в Бердичівському римсько-католицькому костьолі святої Варвари, знайшла в одній із них оригінал метричного запису про одруження Оноре де Бальзака з Евеліною Ганською.

Фоторепродукція запису із метричної книги костьолу св. Варвари у Бердичеві про шлюб Оноре Бальзака з Евеліною Ганською...

„Шлюбне свідоцтво Бальзака", написане французькою мовою зберігається також в Архіві зовнішньої політики в Москві. У ньому зокрема, говориться:

Як не дивно, але цей документ рясніє неточностями:

Бальзак народився не в Парижі, а в м. Турі, в приході св. Филипа знаходиться тільки його новий особняк, що на вулиці Фортюне, у листах з Верхівні він, звичайно, не запитував дозволу на шлюб у своєї матері, вік Ганської у шлюбному свідоцтві написаний невірно.

У Бердичеві, на жаль, не кожен може показати цей костьол, в якому вінчався французький письменник. Пригадую, у вересні 1980 року, коли вперше приїхав до цього міста, щоби торкнутись місць славетного Оноре де Бальзака, на моє прохання одна з бердичівлянок ствердно показала на... костьол ордену Босих кармелітів, що в той час був вкритий риштовками, які говорили про його реконструкцію. Але насправді цей шлюб відбувся у невеличкому фарному костьолі, що побудований у 1826 році на головній вулиці Варварою Радзивілл, який мав в алтарі зображення святої Варвари.

Приміщення костьолу св. Варвари збереглось до нинішнього часу. Вихор історії вніс корективи в його архітектурне обличчя. На місці, де були двері, якими входило щасливе подружжя, у 70-х роках нинішнього століття встановлено меморіальну дошку.

До листопада 1992 року приміщення, на якому прикріплено таблицю про те, що це пам'ятка архітектури і охороняється державою, використовувалось як... дитяча спортивна школа. З приводу цього Андре Вюрмсер в „Бесчеловеческой комедии" розповів своїм землякам цікавий епізод: „Мне рассказывали интересный случай, - пише він. - Один местный мальчик как-то услышал разговор писателей, выяснявщых, в какой из церквей Бердичева венчался Бальзак. Мальчишка вступил в разговор и заявил: „Что вы, Бальзак венчался в нашем физкультурном зале!".

Тепер приміщення костьолу святої Варвари, згідно рішення Бердичівського міськвиконкому, передано віруючим римо-католицької громади міста, як, до речі, і всі споруди - кляштора ордену Босих кармелітів, верхнього і дальнього (нижнього) костьолів монастиря.

Що чекало молоде подружжя після того березневого ранку?

„Моя молодість не була щасливою; а весна - сповненою квітів, зате літо матиму найсонячніше, а осінь найлагіднішу з усіх..." - писав Оноре Зюльме Карро. Натомість Евеліна після шлюбного обряду в Бердичеві знала, що перед нею відкрилась ширма нелегких днів, труднощів, переживань, адже, як відзначають літератори й бальзакознавці: день 14 березня (за новим стилем) 1850 року став для них днем, від якого бере початок розлучення такого романтичного кохання...

ТАК ДОЛЯ МОВИЛА

„Помилка Оноре де Бальзака"

Не помилка - всесильне і незнане

Чуття, немов нуртуючі вітри,

Його відгонило, як день новий настане

Холодної зимової пори.

Так засліпило щастя довгожданне

Сяйнувши з-за високої гори...

І доля мовила: - Терпи, титане,

Обмови, холод - все перебори.

Трясуть розбиті диліжанси тіло,

Велике серце з болю заніміло,

Та на Вкраїну поспіша однак,

Бо звідти світить, як зоря остання,

Примхливе, неприборкане кохання,

Як смерть єдине, що обрав Бальзак.

Олекса ЮЩЕНКО. ("Літературна Україна", 1986, 24 липня).

У квітні того ж року подружжя виїжджає у Францію. Вмираючий Бальзак з великими труднощами, з тяжкими приступами задухи, мігренями й кволістю і в стані спаду сердечної діяльності і розладу кровообігу ледь-ледь витримує переїзд із Верхівці в Париж.

Як згадувалось раніше, згідно прохань Бальзака у листах з Верхівці, його паризький будиночок, що на вулиці Фортюне, обставлений букетами квітів, яскраво освітлений, але, коли біля нього зупинилась карета, слуга не з'явився. Після того, як було зламано замок, стало зрозумілим: слуга, виконавши старанно доручення Бальзака, раптово збожеволів.

Такою була перша ніч після подорожі Оноре й Евеліни.

Клімат рідної Франції, на який так розраховував Оноре, виявився недостатнім для покращення стану його серця. Життя Бальзака поступово і непоправно згасає серед антикварностей у своєму палаці, збудованому в ХУІІІ столітті одним з відомих банкірів. Теофіль Готьє залишив спогади про обстановку будинку Бальзака і Ганської, тому наведу їх уривок для порівняння з палацом у Верхівні. „їдальня, обшита старим дубом, зал, оббитий дамаським шовком з золотими ґудзиками, бібліотека, обставлена „булевськими" шафами з бронзовою і черепаховою інкрустацією, ванна кімната з чорного і жовтого мармуру, галерея з верхнім світлом, що мягко освітлювала цінні зібрання картин, серед яких -оригінали Порбуса і Гольбейна, на всіх етажерках рідкісні витребеньки, саксонський і севрський фарфор, китайські вази...". Але серед цього багатства і розкоші в ніч з 17 на 18 серпня 1850 року Бальзак вмирає...

Коли перестало битися неспокійне серце Оноре де Бальзака, Евеліна відчула окрім смутку, жалоби й одинокості у Парижі, страшенний тиск балачок, інтриг, наклепів, але історія, хоча й із запізненням, змила оту чорноту міщанського світу, якою було окутане її ім'я. Вона залишилася жити в літературі тією Жінкою, що йшла поруч з великим генієм - Бальзаком.

„Єдине, що залишилося мені тепер у моєму нещасті, це очистити його пам'ять, сплатити борги, які над ним висіли, і дбати про його матір, як про свою, - писала Евеліна з Пари'-жа брату Адаму. - Не жалію ні за чим, а коли Пауліна (сестра Евеліни. - прим. авт.) написала мені, що я могла б уберегти себе від усієї цієї агонії, якби не вийшла заміж за пана де Бальзака, я відчула, що мені не хотілося б ніколи є житті навіть бачити її. Ні, я й справді не жалію ні за чим, не докоряю собі ні за що. Мало жінок мали таке щастя, яке мала я: бути другом, порадником, єдиною любов'ю людини, яка завжди вважатиметься одним із найбільших письменників свого часу. і я можу тільки пишатися тим, що була його натхненням, утіхою, підтримкою тоді, коли світ глузував з нього й не хотів вірити в його геній, і що завдяки мені, моїй любові та моїй відданості його останні дні на землі були щасливими, що хоч на короткий час він зазнав цілковитого щастя, здійснених сподівань".

Відомий польський бальзакознавець Тадеуш Бой-Желенський так висловився про Евеліну Ржевуську-Ганську-Бальзак: „Вона вміла бути коханкою, другом великої людини, не зовсім уміла бути його вдовою. Бувають інші жінки: погані коханки, погані дружини, але прекрасні вдови...".

У верхівнянській кімнаті-музеї, яка діяла з травня 1959 року по січень 1984-го, на біломармуровому каміні як експонат стояла фотографія, обрамлена у рамку, на якій зображена група туристів з нашої країни біля могили Оноре де Бальзака на кладовищі Пер-Лашез у Парижі. На знімку, який подарувала музею викладач місцевого технікуму, увагу привертає схожий на капличку склеп, на якому встановлений бюст письменника.

У місті над Сеною, про що сповіщають написи на плитах, знайшли свій останній спочинок:

„Оноре де Бальзак народився в Турі 20 травня 1799, помер у Парижі 18 серпня 1850 р.".

„Ганна- Марія Жозеф графиня Ганська, вдова графа Вандалена Мнішека".

„Граф Жорж Вадлен Мнішек, народився в замку Вишнівець 22 березня 1832 р., помер у Парижі 17 листопада 1882р.".

„Ева графиня Ржевуська, вдова Оноре де Бальзака, народилася в замку Погребище 6 січня 1805 р., померла в Парижі 9 квітня 1882 р.".

Відомий французький бальзакознавець Марсель Бутерон невдовзі писав в „Апології пані Ганської" про Евеліну: „Від першої зустрічі вона стала в житті Бальзака ідеалом любові, який він собі створив в уяві і в можливості якого сумнівався. Вона була для нього чудовим реваншем за погорду маркізи де Кастрі, вона з першого дня віддала йому серце і пообіцяла руку. Покохала його так, що в 1833 році, у першому пориві любові хотіла все кинути, щоб іти за ним. А далі, незважаючи на віддалення, роки, його невірність, упередженість родини, вистояла в своїй любові. Коли він був старий, хворий, вкрай виснажений, вона приймала його протягом багатьох місяців у своєму палаці на Україні; створила йому домашнє вогнище, сім'ю; щоб мати можливість вийти за нього заміж, вона зреклася більшої частини своїх маєтностей, погодилася ділити з ним скромне життя в місті, якого не любила, в оточенні, яке було їй чужим. Вона заплатила борги Бальзака - за його життя й після смерті - кількасот тисяч франків, доглядала його невтомно й самовіддано. Нарешті, коли він помер, вона, незважаючи на хворе серце, віддала багато сил і енергії виданню і пропаганді творів Бальзака, тим самим сприяючи зростанню його слави... Якщо й цього не досить, якщо й це не називається „кохати", то чого ж вам ще треба?".